Пам'ятки Житомирської області

Культурно-мистецький центр "Поліська хата" засновано в селі Городському в 2008 році.

Проєкт реалізує Житомирська обласна молодіжна творча спілка художників та мистецтвознавців з ініціативи вчительки образотворчого мистецтва Інни Величко.

Культурний комплекс є поліською садибою з предметами народного побуту. Такі будинки з великою грубкою, стелею, що тримається на двох брусах, маленькими вікнами та просторими сінями досі зустрічаються майже у кожному поліському селі.

На базі "Поліської хати" проводяться різноманітні культурні акції та фестивалі.

Кмитівський музей образотворчого мистецтва імені Йосипа Буханчука представляє унікальну колекцію живопису в стилі соцреалізму.

Відкритий у 1974 році з ініціативи мистецтвознавця та колекціонера Йосипа Буханчука, який викладав у 1960-х роках у Ленінградському художньому інституті.

Будівлю музею спроєктовано в 1985 році під керівництвом професора Ігоря Фоміна. Буханчук надав музею власну колекцію живопису, що налічувала 600 експонатів. Надалі колекція поповнювалась із державних фондів, свої роботи музею дарували багато радянських художників, і незабаром колекція вже налічувал 3 тисячі оригіналів.

Зокрема, представлено картини народних художників України Тетяни Яблонської, Миколи Глущенка, Миколи Максименка. Філігранною технікою захоплюють твори петербурзького скульптора Нікіфорової.

Фотозйомка у залах заборонена.

Садиба роду Корніцьких у Рогачах закладена на початку ХІХ століття, після того, як поміщик Ян Корніцький придбав село у генерала Любовицького.

У 1908 році Венцислав Корніцький збудував чудовий палац у стилі класицизму за проєктом київського архітектора Кароля Іваницького. Будівля непогано збереглася - за радянських часів у ній була школа. Особливо гарний портик із шістьма колонами, які підтримують фронтон, багато прикрашений ліпниною. На фронтоні зберігся родовий герб Корніцьких. Частково збереглися інтер'єри, також декоровані ліпниною. Палац оточений досить занедбаним парком. До садиби веде глибоко врізана в обрив каньйоноподібна дорога.

Наразі палац Корніцьких у Рогачах перебуває у приватній власності, розпочато реставрацію.

Садиба родини Мєзенцевих у Звягелі розташована на правому березі річки Случ, навпроти руїн фортеці Звягель.

У 1865 році Мєзенцеви стали господарями Нового Звягеля, який тоді був передмістям Звягеля. В кінці ХІХ століття полковник Сергій Мєзенцев розпочав реконструкцію садиби, яка належала раніше князям Любомирським, потім Уваровим. Будівництво завершив в 1903 році син полковника Борис Мєзенцев. Можливо, архітектором був Олександр Пальшау.

Палац побудований у модному тоді стилі історизму, представляючи еклетичну суміш форм ренесансу, бароко та класицизму. У стилізованому вигляді будівлі з двома вежами романтично трактується образ палацу середньовічного замку. За компановкою основних форм палац збігається з абрисом північно-східної стіни Звягельського замку.

Великий дендропарк було закладено Уваровими ще на початку ХІХ століття.

У 1920-х роках у палаці Мєзенцевих розмістили сільськогосподарський технікум. Потім садиба перейшла у відання військових, на території парку було розміщено укріплення "Лінії Сталіна". Нині це штаб 30-ї окремої механізованої бригади. Доступ на територію закрито.

Красивий садибний будинок у стилі неоренесансу з елементами готики в Турчинівці належав родині багатих цукрозаводчиків та меценатів Терещенків.

Будівництво розпочав у 1899 році Федір Терещенко, про що нагадує дата на фасаді. Завершила будівництво в 1901 році донька цукрозаводчика Наталія, яка вийшла заміж за графа Сергія Уварова, ватажка дворянства Бердичівського повіту.

Будівля складена з теракотової цегли, майже всі декоративні елементи також цегляні. Фасад прикрашає герб Уварових із літерою У. Інтер'єри оздоблені ліпленням.

Палац знаходиться у старому парку на березі ставка (XIX століття), що залишилися від попередніх господарів маєтку. Поруч знаходиться господарський корпус із елегантною баштою.

З радянських часів у палаці розміщується ПТУ №30 (зараз Турчиновський професійний ліцей), завдяки чому будівля зберігається в хорошому стані.

Комплекс споруд поштової станції ХІХ століття в Житомирі включає основну будівлю, готельний флігель та стайню, оточені огорожею. В 1846 році тут зупинявся Тарас Шевченко.

Регулярне поштове сполучення між Санкт-Петербургом, Києвом та Радивіловом почали налагоджувати після царського указу 1827 року. В 1840-х роках на трасі між Києвом та Житомиром було збудовано кілька поштових станцій на відстані близько 20 кілометрів одна від одної (збереглося кілька з них).

Всі вони побудовані за типовим проєктом, характерною особливістю якого є стрілчасті вікна в стилі неоготики.

Фрагменти фортечних стін та реконструйована оборонна башта фортеці Звягель розташовані на високому березі річки Случь у самому центрі міста.

Зведення замку було розпочато в XVI сторіччі князем Костянтином Острозьким на східних кордонах його волинських володінь. У 1600 році поруч був збудований костел (зараз на його місці Палац культури імені Лесі Українки). Замок зруйновано в 1648 році під час Визвольної війни українського народу.

За радянських часів територію замчища було перетворено на зону відпочинку, реконструйовані фрагменти оборонних споруд не мають нічого спільного з оригіналом. Підмурки стін, що збереглися, можна оглянути з боку річки.

Садиба родини знаменитого мандрівника та етнографа Миколи Миклухо-Маклая знаходиться в урочищі Гамарня на західній околиці Малина.

Мати Миклухо-Маклая купила маєток Гамарня на початку ХІХ століття в князів Щербакових, сам вчений бував тут кілька разів.

З 1931 року біля садиби розміщується Малинський лісотехнічний технікум (зараз - коледж). Особливу цінність представляє парк, в якому багато рідкісних дерев віком 500-600 років. Зберігся будинок з елементами неоготики, збудований Миклухами – зараз це частина одного з корпусів коледжу.

В 1986 році в ньому було відкрито невелику музейну експозицію, присвячену науковій діяльності дослідника. В 2015 році відкрито музей Миклухо-Маклая. Встановлено погруддя вченого та пам'ятна дошка.

Окремі будівлі садиби стародавнього графського роду Олізарів, яким Коростишів належав з 1565 року.

Палацово-парковий комплекс заклав у Коростишеві в XIX столітті видатний поет та громадський діяч Густав Олізар. У палаці було зібрано чудову картинну галерею, бібліотека налічувала кілька тисяч томів.

Зберігся службовий флігель, частина колонади.

В садибному парку за радянських часів споруджено Алею слави, а в нижній частині можна побачити колекцію гранітних скульптур.

Музей коштовного та декоративного каміння в Хорошові створено в 1996 році на основі колекції мінералів і гірських порід місцевого підприємства "Кварцсамоцвіти", яке з 1930-х років веде в Хорошові промисловий видобуток кварцу.

В музеї зібрано унікальні мінерали з камерних пегматитів Волині, зразки мінералів та гірських порід з України, країн СНД, Європи, Америки, Африки. Загалом – 1,7 тисячі експонатів. Зокрема, представлені унікальні кристали кварцу, топазу та берилу з Волинського родовища моріону.

В 2001 році музею надано статус "Науковий об'єкт, який є національним надбанням України".

Напівзруйнований келійний корпус єзуїтського монастиря - найдавніша архітектурна пам'ятка Житомира.

Монастир на Замковій горі збудований у XVIII сторіччі ченцями-єзуїтами, яких запросив у місто каштелян київський Ян Казимир Стецький. Серед можливих архітекторів називають Павла Гіжицького, Паоло Фонтану, Доменіко Фонтану.

При монастирі діяла трикласна школа. Прилеглі землі польський король Август II своїм привілеєм передав під юрисдикцію монастиря, виключивши з-під контролю міського самоврядування Юридику Єзуїтську, свого роду "місто в місті".

Єзуїтський костел був зруйнований російськими гусарами і донськими козаками в 1769 році. Від усього монастирського комплексу донині збереглися лише руїни двоповерхового келійного корпусу. Планується реставрація.

Підприємство "Коростенський фарфоровий завод" протягом багатьох років було одним із найбільших виробників фарфорового посуду в Україні.

Коростенський фарфоровий завод засновано в 1904 році польським підприємцем Тимофієм Пржибильським. Під час Другої світової війни завод було зруйновано, знову введений в дію в 1944 році.

В радянські часи підприємство спеціалізувалося на випуску фарфорових виробів культурно-побутового призначення: столові, чайні, кавові сервізи, гарнітури різної комплектації, сувенірні вироби на замовлення.

Експозицію кращих зразків продукції заводу досі можна було побачити у вестибюлі головного корпусу. Наразі підприємство закрито. Частина експозиції представлена на виставці фарфору в Коростенському будинку культури.

Музей Локомотивного депо станції Коростень розповідає про історію розвитку залізничного транспорту та будівництво Києво-Ковельської залізниці.

Спорудження станції Коростень почалося в 1902 році. Нині цей складний залізничний вузол - один з найважливіших в країні.

Колекцію раритетів для музею Локомотивного депо збирали ентузіасти з-поміж його працівників.

Продовженням експозиції можна вважати комплекс виробничих приміщень.

Пам'ятник деруну відкрили в Коростені у 2009 році, під час проведення другого Міжнародного фестивалю дерунів.

Деруни (картопляні оладки) вважаються традиційною стравою Полісся.

Пам'ятник розташований у  Древлянському парку в центрі Коростеня. Являє собою кошик з дерунами, встановлений на постаменті із сірого та червоного граніту, здобутого в Коростенському районі. Автор пам'ятника – коростенський художник Володимир Козиренко.

Парк культури та відпочинку ""Шодуарівський – найпопулярніша зона відпочинку мешканців Житомира.

Створений в XIX столітті відомим на Волині меценатом та дослідником, бароном Де Шодуаром.

Парк займає площу 36 гектарів, значна частина його розташована на схилах берегів річки Тетерів. На території зростає 80 видів дерев та кущів, деякі завезені з різних куточків світу. Перед центральним входом знаходиться гарний каскад із фонтанів, за входом – оглядові майданчики. Від парку веде спуск до човнової станції на річці.

Наймальовничіше місце - підвісний пішохідний міст (350 метрів) через річку Тетерів.