Пам'ятки Звенигородського району

Залишки садибних споруд та великий парк XVIII сторіччя біля колишнього маєтку княгині Варвари Голіциної, дружини князя Сергія Голіцина.

Княже подружжя оселилося в Козацькому в 1797 році. Особистим секретарем та вчителем дітей князя 4 роки служив байкар Іван Крилов. Тут він написав п'єсу "Тріумф або Підщипа", комедію "Пиріг", байку "Свиня під дубом".

В центрі маєтку знаходився палац у псевдоготичному стилі - з вежами, галереями та залами. В розкішному ландшафтному парку був ставок з насипним островом, водоспади, альтанки та сімейний мавзолей. Зберігся лише Будинок керуючого, в якому ставилася "Підщипа" Крилова, руїни флігеля, а також кілька будівель кінця ХІХ століття, які були зведені наступними господарями садиби - київським губернатором Іваном Фундуклеєм, баронесою Врангель, князями Куракіними.

Наразі ці приміщення займає ПТУ №37, будівлі в аварійному стані. В одній із будівель розміщено храм Святої Варвари.

Садиба Мар'янівка заснована в 1880-1885 роках поміщицею на ім'я Мар'яна, яка тоді володіла цими землями.

При садибі було закладено парк у 40 гектарів. Саджанці та насіння дерев завозили зі Швейцарії, Австрії, Нідерландів, а також із Північної Америки (канадська та срібляста липа та канадська сосна, що збереглися до нашого часу).

Головний садибний будинок збудований на початку XX століття поміщиком Козаковським, який одружився з донькою Мар'яни. Інші садибні будівлі перебувають у напівзруйнованому стані.

Меморіальний музей Кирила Стеценка створено в 1959 році в рідному селі композитора на Корсунщині.

Кирило Стеценко народився в селі Квітки в 1882 році.

Музей розташований у відновленому будинку земської школи, де навчався Стеценко. Близько 400 експонатів розповідає про його життя та творчу діяльність. Незважаючи на досить коротке творче життя, Кирило Стеценко встиг створити низку видатних творів, серед яких патріотичні та духовні твори.

З 1994 року музей є філією Корсунь-Шевченківського історико-культурного заповідника.

Біля музею встановлено пам'ятник Кирилові Стеценку.

Музейний історико-етнографічний комплекс у Боярці започаткувала в 2005 році родина відомих українських політиків Супрунів. У 2006 році комплекс включили до програми "Золота підкова Черкащини" через велику кількість різночасних археологічних пам'яток.

Знаходиться комплекс на території села Боярка, до складу якого з 1967 року входить приселок Порадівка.

Комплекс складається з церкви Віри, Надії, Любові та матері їх Софії, дзвіниці, музею в етнографічному стилі та парку з каскадом ставків, островів, альтанок тощо. Нині музей не працює.

Садиба-музей Героя України В'ячеслава Чорновола, видатного українського державного діяча, радянського дисидента, лідера партії НРУ, відкрита у Вільховці в будинку, де він провів дитинство та юність.

В 1946 році, у дев'ятирічному віці, В'ячеслав разом із родиною переїхав до Вільховця зі своїх рідних Єрок. Тут він закінчив середню школу, і в 1955 році вирушив до Києва вступати на філологічний факультет Київського університету.

Після його трагічної загибелі в 1999 році його сестра Валентина Максимівна подарувала будинок Черкаському обласному краєзнавчому музею. В 2007 році, на честь 70-річчя від дня народження Чорновола, в цьому будинку було відкрито присвячену йому експозицію, а у дворі встановлено його погруддя.

Відвідувачі музею В'ячеслава Чорновола мають можливість познайомитись з оригінальними інтер'єрами кімнат, унікальними фотографіями та документами, книгами, особистими речами родини Чорноволів.

Двоповерховий палац у стилі класицизму побудований в середині ХІХ століття на околиці Шполи, що зветься Верхньою Дар’ївкою, відомим фінансистом та державним діячем Олександром Абазою, який придбав шполянський маєток у графа Орлова.

Головний фасад з білими колонами виглядає дуже просто і строго, проте з боку саду є відкрита тераса з чавунною колонадою з орнаментами на рослинні мотиви та вензелями з літерою "А".

Також зберігся флігель початку ХХ століття з дерев'яним різьбленням.

У невеликому парку зі штучною водоймою представлені місцеві породи дерев, а також кілька екзотичних: пірамідальний дуб, залізне дерево та інші.

В ХІХ столітті  садиба перейшла як посаг донці Олександра Абази Пелагеї, яка вийшла заміж за дипломата Лева Урусова. В 1917 році Урусови змушені були покинути маєток та емігрувати за кордон, а в палаці розмістили притулок для сиріт та дітей репресованих. Нині це спеціалізована школа-інтернат.

Садиба підприємця та мецената Василя Симиренка (дядька садовода Левка Симиренка) збудована в Сидорівці в кінці ХІХ століття.

Це був палац у стилі неокласицизму з флігелями та бальною залою вартістю близько 10 мільйонів рублів. У Сидорівці Симиренко відкрив цукровий завод, на якому встановив машини власної розробки та розпочав випуск пастили, яка мала величезну популярність у російській імперії.

Десяту частину прибутків підприємець віддавав на підтримку української культури. У старості заповів усі свої статки на культурні цілі, але події Першої світової війни та більшовицткий переворот 1917 року завадили реалізації його планів.

За радянських часів у палаці Василя Симиренка розміщувалися школа та лікарня. Нині будівля у руїнах. Розташована серед сильно занедбаного парку.

Садиба поміщиків Головинських у Стеблеві розташована на високому скелястому березі річки Бобровиця при впадінні її в Рось.

Головинські отримали у власність Стеблів у 1812 році від вищих його власників Воронецьких. Нові господарі сприяли промисловому розвитку містечка, побудувавши тут цукровий та винокурний заводи, а також велику сукняну фабрику.

У своєму маєтку Головинські розбили парк із альтанками та збудували палац із флігелями. В 1825 році Герман Головинський приймав тут польського поета Адама Міцкевича. Зберігся флігель, у якому жив поет. Решту садибних споруд, включаючи палац, було знищено за радянських часів.

Неподалік флігеля - "Скеля Міцкевича", з якої відкривається розкішна панорама Росі.

Маєток в Будищах збудував у 1828 році барон Павло Енгельгардт (син сенатора, героя другої Турецької війни Василя Енгельгардта) як свою літню садибу (головна резиденція Енгельгардтів знаходилася у Вільшані).

Поруч був розбитий парк із каскадом ставків та віковими дубами. За легендою, у дуплі одного з дубів ховав свої дитячі малюнки юний Тарас Шевченко, який у 1828-1829 роках служив у Енгельгардта козачком. Цей дуб зберігся на території пейзажного парку, його називають Шевченковим.

За радянських часів у садибі розмістили восьмирічну школу, яка займає приміщення і зараз.

Парк реконструйовано, споруджено арки, лави, фонтани для відтворення атмосфери шевченківських часів.

Моринський музейний комплекс - реконструйована сільська садиба в селі Моринці, де в 1814 році народився майбутній Кобзар.

Його батьки Григорій Шевченко та Катерина Бойко кілька років прожили у порожній хатці засланого на каторгу селянина Копія поряд із будинком Якима Бойка, діда новонародженого Тараса. Обидві хати відновили за малюнками та докладним описом шевченкознавця Олександра Кониського в 1989 році з ретельним дотриманням технології та всіх особливостей народної архітектури, характерної для цієї місцевості. Із сусідньої Керелівки (Шевченкове) до садиби перенесено оригінальну дерев'яну зовнішню комору.

В інтер'єрах житлових будинків відтворено скромний побут Шевченкової родини. За будинками відкривається чудовий краєвид на яр, засаджений фруктовим садом. Встановлено пам'ятник Катерині Бойко із маленьким Тарасом на руках. Споруджено каплицю.

Свято-Вознесенська церква в Матусові – величний харм у стилі класицизму. Зведення храму почалося в 1812 році відразу після навали Наполеона на росію, а завершилося будівництво в 1818 році.

Вознесенський храм побудований коштом відомого мецената, місцевого землевласника, генерал-майора російської армії Олексія Орлова, героя франко-російської війни. Припускають, що автором проєкту міг бути відомий київський архітектор Андрій Меленський, який був другом сім'ї Орлових. У нижній частині барабана центрального купола є напис про те, що храм споруджено на честь героїв Вітчизняної війни 1812 року. Зберігся розпис 1900-х років.

Біля церкви розташована могильна пам'ятка невідомому поручику російської армії, який загинув у 1915 році під час боїв з німецькими військами у Першій світовій війні.

Свято-Вознесенський дерев'яний храм у Водяниках – максимально наближена копія козацької церкви XVII сторіччя, яка була збудована за сприяння уродженця села Олександра Черевка.

Різьблений іконостас, виконаний у стилі українського бароко, зовсім не має позолоти, що також відповідає канонам того часу. Простоту оздоблення доповнюють старовинні ікони, написані на дошках. Дзвіниця також збудована з дерева.

Вознесенська церква належить до Православної церкви України.

На пагорбі за храмом розташовані три вітряки. Поруч знаходиться дитячий табір "Водяницький кіш", оформлений у стилі козацької застави.

Православна Михайлівська церква була заснована в Лисянці в 1723 році, перебудована в другій половині ХІХ століття.

В радянські часи великий кам'яний храм закрили, а в кінці 1970-х років він повністю зруйнувався. На його місці в 2000 році було збудовано нову п'ятикупольну Свято-Михайлівську церкву. Поруч із церквою стоїть будинок священика, прикрашений величезним розписом.

Свято-Преображенський собор у Звенигородці було збудовано у 1820 році, але у 1936 році його зруйнували більшовики. Битою цеглою з собору вимостили сусідню вуличку.

В 1992 році почалося відновлення Преображенського собору, яке тривало шість років. Проєкт собору відповідно до старих креслень та фотографій розробляв архітектор Володимир Нечаров. Новий храм став точною копією зруйнованого.

Дерев'яна церква Успіння Пресвятої Богородиці в селі В'язівок ​​побудована в 1771 році замість старого Успенського храму, відомого з 1723 року.

У плані церква побудована у формі хреста, завершується центральним куполом.

За радянських часів купол було знято. Під час німецької окупації приміщення використовувалося як склад.

Нині Успенську церкву знову прикрашає купол, розписаний зсередини київськими художниками. У 1996 році всю покрівлю церкви перекрили новою бляхою. Під час цих робіт над ризницею було знайдено заховані хрести, які колись були на куполах.

При храмі працює бібліотека духовної літератури.