Пам'ятки Хмельницької області

Євреї оселилися в Дунаївцях з часів Речі Посполитої та займалися переважно торгівлею та ремеслами. Під час Визвольної війни 1648 року більшість євреїв міста загинули.

У XVIII сторіччі дунаєвецька єврейська громада відновилася. Відкривалися текстильні підприємства. У ХІХ столітті євреї отримали право на кравецький, шевський промисли, відкрили тютюнову фабрику.

В 1847 році громада придбала землі під єврейський цвинтар на території сусіднього села Січинці. В 1890 році у Дунаївцях було 11 синагог, богодільня, єврейська лікарня. Єврейське населення на той час становило понад 60% від загальної кількості мешканців міста. На початку ХХ століття громада активно розвивала промисловість, орендувала чавуноливарний та винокурний заводи, володіла суконними заводами, друкарнями, аптеками, готелями та торговими лавками.

У період Другої світової війни євреї сильно постраждали. Найбільш трагічні події пов'язані з розправою у Дем'янківецькій фосфоритній шахті. Загалом у Дунаївцях загинуло понад 12 тисяч євреїв. На цвинтарі Нью-Йорка в 1965 році було споруджено монумент на згадку про Голокост у Дунаївцях.

У радянський період єврейські квартали, що спорожніли, активно забудовувалися. Вціліла остання синагога, у будівлі якої у наші дні розташовується державна установа.

Старовинний одноповерховий особняк на бульварі поряд з пам'ятником Богданові Хмельницькому - одна з найстаріших цивільних будівель міста Хмельницький.

Наразі тут розміщується відділ Хмельницької міської ради з питань роботи зі зверненнями громадян.

Кам'яна вежа-кам'яниця та земляні вали Старозаславського (Староміського) замку розташовані на пагорбі у старій частині Ізяслава, на лівому березі річки Горинь.

Можливо, будівництво розпочав князь Василь Острозький ще в XV сторіччі хоча "офіційну" біографію Старозаславський замок веде з 1539 року. В цей час містом володів син князя Юрій, від якого пішов княжий рід Заславських.

Поширена версія, що фортифікована будівля зі складною системою підвалів, що збереглася, була князівською скарбницею.

Другий поверх був надбудований у XVIII столітті за князів Сангушків.

Пізніше приміщення використовували як склад, а за радянських часів воно почало руйнуватися. Зараз руїни замку в занедбаному стані, доступ вільний.

Бетонна набережна у гирлі річки Ікопоть в Старокостянтинові споруджена в кінці XX століття.

Старокостянтинівську набережну прикрашає яскрава група скульптур з металу та різних деталей машин та механізмів, що зображує казкових героїв: Нептуна у запряженому візку, русалку, комара та інших.

Створив їх хмельницький скульптор Микола Мазур, автор аналогічних скульптурних композицій у парку імені Тараса Шевченка та у багатьох інших місцях Хмельницького. Його химерні твори нагадують авангардистські скульптури фонтану Стравинського біля паризького центру Помпіду.

Скульптурна композиція "Стіл Злагоди" на пагорбі за Старою фортецею символізує культурне різноманіття Кам'янця-Подільського.

Пам'ятник встановлено у 2001 році, після проведення першого міжнародного фестивалю "Сім культур" (скульптор Анатолій Ігнащенко). Гігантське бетонне жорно в центрі композиції символізує місто, металева труба зі зламом у вигляді корони - фортеця, а вапнякові брили, розкладені навколо жорна, - сім народів, які разом творили Кам'янець: українці, поляки, росіяни, литовці, вірмени, турки та євреї.

Восьмий камінь, що лежить осторонь, трактують як символ того, що в майбутньому будь-яка інша нація чи народність також може позначитися на розвитку міста.

Висока шестирівнева мурована сторожова вежа над річкою Случ, добре помітна з траси, вважається символом Старокостянтинова.

Квадратна вежа-донжон у готичному стилі заввишки 35 метрів побудована в XVI сторіччі за князя Костянтина Острозького, входила в систему міських укріплень. Пізніше (за іншими даними, одночасно з будівництвом) до неї було прибудовано православну Хрестовоздвиженську церкву, яку Януш Острозький в 1612 році передав католикам.

Вежа стала дзвіницею костелу Матері Божої Громничої Домініканського монастиря, що розташувався тут. У XVIII столітті було проведено реконструкцію (архітектор Ернест Жибер), вежа отримала ренесансне оформлення. В 1853 році костел був переосвячений у собор Воздвиження Чесного Хреста, а через 20 років перебудований у псевдоруському стилі.

За радянських часів храм був закритий та зруйнований, вежа втратила перекриття. Монастирські приміщення займали структури МВС.

Наразі приміщення перебувають в користуванні Хрестовоздвиженського чоловічого монастиря УПЦ московського патріархату.

На одній зі стін храму можна розглянути контури ликів святих, що проявилися через штукатурку (можливо, Пресвятої Богородиці і княгині Ольги).

Скельний монастир у Субичі відомий з XVI сторіччя, хоча його заснування деякі дослідники відносять до X-XIII сторічь, коли на Поділлі з'являлося багато православних печерних скитів.

Субіцький монастир називають "молодшим братом" Бакотського монастиря. Відроджений завдяки зусиллям місцевого мешканця Миколи Семенюка. В урочищі Монастирище на 40-метровій висоті над Дністром збереглися три невеликі печери, одна з яких є скоріше нішою для ікони. Перед печерами – майданчик шириною близько 2 метрів. До печер від каплиці на краю села Субіч веде 800-метровий крутий спуск вузькою стежкою. Дорогою є кілька джерел.

З гори Монастирище відкривається захоплююча панорама Дністра.

У 1362 році литовський князь Ольгерд внаслідок перемоги над татарами під Жовтими Водами звільнив Поділля. Управління регіоном він передав синам свого брата Коріата.

Литовський літопис свідчить, що брати Коріатовичі відбудували град над річкою Смотрич і заклали фортецю на скелі, яка досі зветься "Твердиня Коріатовичів". Ймовірно, нові власники Поділля відновили місто після того, як татари знищили його в 1240 році. Кілька разів татари спалювали місто і пізніше.

У період Визвольної війни його захопили козаки, а Смотрицький замок остаточно було зруйновано. З того часу на місці твердині залишилася мережа складних та заплутаних підземних ходів, а також старовинний костел.

Творчу автобусну зупинку, викувану із заліза, встановили у Славуті в 2012 році до Дня весни. Автор роботи – Артем Вольський.

Скульптура представляє два образи жінки: весну та осінь, що можна трактувати як символи жіночої краси та мудрості.

Оборонні вали літописного давньоруського міста Тихомель (Тихомль) розташовані на березі річки Горинь на околиці Ямполя поблизу сучасного села Тихомель.

За однією з версій, укріплення було зведено за наказом київського князя Володимира Великого в кінці Х сторіччя. Вперше місто згадується в 1152 році під час війни київського князя Ізяслава Мстиславича з галицьким князем Володимирком Володаревичем. У 1214 році місто захопили війська угорського короля, але невдовзі його відбив галицько-волинський князь Данило Романович. Наступні міжусобні війни розорили місто, і незабаром воно втратило значення.

У XVI столітті ці землі перейшли у власність віленського єпископа Януша, який заснував по сусідству місто Ямпіль, а давній Тихомель з того часу зник з карт.

З валів городища, що збереглися, відкривається панорама долини річки Горинь. Поруч знаходяться руїни єдиної в Україні аріанської каплиці XVII століття.

Комплекс торгових рядів з кам'яною будівлею ратуші був зведений у Славуті наприкінці XVIII століття. Розташовувався в центрі тодішньої ринкової площі (нині площа Тараса Шевченка) та мав вигляд видовженої підкови.

У наш час ринкова площа забудована, проте торгові ряди і ратуша збереглися, хоча і в сильно спотвореному вигляді. Попри статус пам'ятки куль­тур­ної спад­щи­ни на­ці­ональ­но­го зна­чен­ня, комплекс був частково перебудований і понині використовується як складське приміщення торговельної організації.

Поруч із залишками торгових рядів встановлена їхня мініатюрна бронзова копія роботи скульптора Костянтин Сапошка, який відтворив будівлю в первісному вигляді.

В підвалах торгових рядів 2025 року відкрилася експозиція "Підземелля Старого ринку", що стала відділом Славутського історичного музею. Відвідувачі можуть побачити стилізовані крамниці, наповнені товарами, архівні фото, документи та інші музейні предмети. Відчути атмосферу давніх часів допомагають мультимедійні технології.

Тринітарський костел у Кам'янці-Подільському заснований в XVIII сторіччі ченцями ордена тринітаріїв, які спеціалізувалися на викупі невільників із турецького полону.

Храм виконаний у стилі бароко. Привертає увагу головний фасад, якому надають стрункості пілястри тосканського ордера. Фасад завершено фронтоном, прикрашеним скульптурами та вазами. Костел обгороджений кам'яною стіною. Ворота прикрашені статуями Жана де Мата та Фелікса Валуа – засновників Тринітарського чернечого ордену. Сходи, що ведуть до воріт, огороджені парапетом, на якому встановлено статую Діви Марії.

Після Другої світової війни у Тринітарському костелі розмістились фонди Хмельницького обласного державного архіву.

Нині це греко-католицька церква Святого Йосафата.

Турецький бастіон є частиною фортифікаційної системи Старого міста Кам'янця-Подільського. Входив у систему північно-західних укріплень, головним елементом якої була Польська брама.

Свою назву Турецький бастіон отримав після того, як цю частину фортеці, що найбільш підходить для обстрілу дороги, що веде до замку, удосконалили турки під час окупації Кам'янця в 1672-1699 роках.

Турецький бастіон являє собою велику чотирихаричну споруду з казематними приміщеннями, дерево-земляними брустверами та амбразурами для гармат. У 1753 році комендантом фортеці військовим інженером Кристіан Дальке був зроблений ремонт з улаштуванням кам'яних брустверів на високій багатопрогоновій аркаді.

Кам'яні склепіння казематів на початку ХІХ століття були повністю перекладені і почали використовувати під склади.

"Турецьким стовпом" в селі Требухівці називають кам'яну колону, встановлену за часів перебування в Меджибожі турецького гарнізону (1672-1699 роки).

Являє собою стовп-обеліск, квадратний у плані, що поступово звужується вгору, з трисхилим завершенням. Знаходиться на південний захід від Меджибізького замку, на протилежному березі Південного Бугу, неподалік мосту. Спочатку стояв над могилою турецького воєначальника, згодом служив каплицею.

Ще одна колона-каплиця знаходиться у верхній частині Старого міста, неподалік Миколаївської церкви (поворот ліворуч за церквою).

Урочище Бакота на березі Бакотської затоки Дністра – одна з найпопулярніших природних туристичних локацій України, частина Національного природного парку "Подільські Товтри".

Розташовується на вапняковій Білій горі, що здіймається над рікою на 120 метрів, поблизу села Гораївка, за 45 кілометрів на схід від Кам'янця-Подільського, по дорозі на Стару Ушицю.

Назву Бакота носило давньоруське місто, що існувало на цьому місці у XII–XIII і було столицею Дністровського Пониззя. Згодом цю ж назву мало велике село на березі Дністра, яке було затоплене у 1981 році під час створення штучого Дністровського водосховища. Лише на схилі Білої гори збереглися залишки Бакотського Михайлівського скельного монастиря, куде веде туристична стежка.

Своєю популярністю Бакота завдячує приголомшливим краєвидам на Бакотську затоку, що відкривається з оглядового майданчика на вершині Білої гори, які особливо зачаровують на заході сонця. У межах проєкту "Бакота – у пошуках затопленої спадщини" тут встановлено пам'ятник затопленим селам.

На майданчику обладнана підвісна дерев'яна доріжка, бінокль для огляду протилежного беріга, тактильна мапа Бакоти для людей з порушеннями зору. Працює туристичний візит-центр. Облаштовано маршрут стежкою "Давня Бакота" з QR-кодами на ключових точках, які дозволяють прослухати екскурсію онлайн.

Вхід на територію парку та автомобільна парковка платні. Пропонуються послуги екскурсоводів, оренда місць для наметів та вогнищ, користування столами тощо. Біля підніжжя гори є пляж.