Пам'ятки Хмельницької області

Костел Святого Станіслава збудований у 1989 році на місці цвинтарної каплиці  – єдиного храму, що зберігся в Городку за часів радянської влади.

Перший дерев'яний костел у місті був заснований ще в 1496 році, а попередній костел Святого Станіслава, збудований у 1779 році Яном Замойським, розташовувався в центрі міста.

Нинішній храм збудовано стараннями отця Владислава Ванагса. За зразок взято костел Польського війська у Варшаві.

В 2023 році у храмі Святого Станіслава, у якому зберігається чудотворна ікона, встановлено санктуарій Святого Антонія Падуанського.

Величний комплекс костелу Святої Анни височить в Полонному на пагорбі над річкою Хомора вже понад 400 років.

Заснований у 1583 році волинським воєводою князем Янушем Острозьким, якому належало тоді Полонне. Він першим у роді Острозьких прийняв католицизм. Будівництво тривало 24 роки. Стіни храму досягають завтовшки 2 метрів, він прикрашений карнизами, вітражами та розписами. В 1612 році отцями єзуїтами при костелі було відкрито школу.

Протягом століть костел неодноразово розорявся, але щоразу його відновлювали, і навіть у радянські часи завдяки сильній католицькій громаді міста він залишався чинним. У 1995-2002 роках проведено реставрацію.

Сучасний костел Святої Анни в Деражні збудований у 2000 році на місці цвинтарної каплиці, яка за радянських часів служила єдиним католицьким храмом міста.

Перший дерев'яний католицький костел у Деражні існував ще XVII сторіччі. У 1726 році його заново відбудували (знову з дерева) коштом господаря Деражні Антонія Любомирського. У 1840-х роках з ініціативи одного з останніх власників містечка Станіслава Раціборовського було споруджено новий кам'яний костел. На жаль, у 1930-х роках його було повністю знищено.

Тривалий час місцеві католики були змушені використовувати для богослужінь маленьку каплицю на цвинтарі, що на виїзді з міста у бік Хмельницького. Нині тут височить новий величний неоготичний храм Святої Анни з двома гострокінцевими вежами.

Римо-католицький костел Святої Дороти збудований в Славуті в 1825 році.

Він є точною копією паризького костелу Святого Євстафія. Був родовою усипальницею князів Сангушків.

Знаходиться на території міського парку, закладеного в XVIII столітті знаменитим паркобудівником Діонісієм Міклером. Тут розташовувався замок Сангушків, який не зберігся до наших днів.

Руїни костелу святої Трійці знаходяться поряд з Меджибізьким замком - на височини, укріпленій кам'яною опорною стіною.

Храм у стилі бароко з елементами готики збудовано при магнатах Сенявських у 1632 році, коли поляками на Поділлі масово насаджувався католицизм.

Костел кам'яний, хрестовий у плані. Перекриття були склепінчастими, пластичність гранованих об'ємів підкреслювали високі, стрілчасті вікна. Оздоблення відрізнялося аскетичністю.

У другій половині XX століття Троїцький костел було зруйновано. Втратив автентичний вигляд і розташований поруч із ним монастирський корпус.

Костел Успіння Пресвятої Діви Марії у Тинній відомий завдяки чудотворному образу Богородиці Тиннянської. У XVII сторіччі село зазнало кількох татарських набігів, внаслідок чого образ було перевезено спочатку до Кам'янця-Подільського, а згодом – до Львова. Лише в 1730 році реліквія повернулася назад у місцевий храм.

Історія нинішнього костелу Успіння Богородиці починається з 1597 року, коли Ігнатій Гумецький збудував новий кам'яний храм замість старого дерев'яного. Саме з цим періодом історики найчастіше пов'язують появу чудотворного образу. У 1735 році сильно постраждалий костел перебудовують. Черговий занепад святині припав на 1956 рік, коли храм було розібрано.

Зусиллями отця Владислава Ванагса на початку 1990-х років костел Успіння Богородиці відновлено на колишньому місці. В 2023 році відбулося встановлення санктуарію Божої Матері Тиннянської.

Поруч розташований старовинний цвинтар. Тут знаходилася могила принца Шарля де Нассау-Зігена, який свого часу вважався надзвичайно неординарною особистістю. Останні 12 років свого життя принц провів у Тинній, проте його могила не вціліла під час чергового відновлення храму.

Національний ландшафтний заказник "Кармалюкова гора" розташований над річкою Мукша на північ від Кам'янця-Подільського, поряд із селом Маків.

Загальна площа заказника складає 42 гектари. Місцевість є зостанцем берегового рифу неогенового віку і представляє інтерес з геоморфологічної точки зору.

Згідно легенд, у печері на вершині гори ховався від переслідування герой селянського повстання Устим Кармалюк.

Крім печер, на вершині гори знаходиться вал, що є рештками стародавнього скіфського городища. У період Київської Русі це укріплення могло використовуватися як застава, про що свідчать знахідки зброї та грошових скарбів того часу.

В 1846 році Кармалюкову гору відвідав Тарас Шевченко.

Окрім історії, туристів також приваблює оглядовий майданчик, який є чудовим місцем відпочинку.

Ошатна кругла зубчаста вежа, що височить над трасою Вінниця-Хмельницький, є фрагментом Летичівського замку, збудованого в XVI сторіччі кам'янецьким старостою Яном Потоцьким на вимогу польського короля.

Раніше в Летичеві була дерев'яна фортеця, яку неодноразово спалювали татари. Після того, як у 1606 році Потоцький із протестантизму звернувся до католицизму, замок перейшов у розпорядження ченців-домініканців. Вони принесли із собою з Ватикану ікону Божої Матері (копію ікони з римського собору Святого Петра) та розпочали перебудову замку під монастир.

Успенський костел (XVI-XVII сторіччя) з того часу є санктуарієм (святим сховищем) ікони Летичівської Богородиці - покровительки Поділля (зараз ікона знаходиться в польському Люблині, а в Летичеві - копія).

Під час Визвольної війни 1648-1652 років монастир було зруйновано, але незабаром відновлено.

Під час Другої світової війни тут розміщувався концтабір, за радянських часів - склади.

В 1989 році храм повернуто римсько-католицькому приходу Успіння Пресвятої Діви Марії, триває реставрація.

Перед вежею встановлено пам'ятник похованому тут народному герою Устиму Кармалюку.

Живий лісовий тунель сформувався з листя та гілок дерев уздовж залізниці на околиці села Стригани.

Залізнична гілка, що зв'язує Славутський піщаний кар'єр із залізничною станцією "Славута 2", проходить через ліс. Особливо ефектно тунель виглядає у період, коли на деревах багато листя.

На відміну від знаменитого "Тунелю кохання" в Клевані, свод тунелю в Стриганах ще не сформовано, а в довжину він має всього близько 100 метрів.

Перший в Україні музей відомого єврейського поета Переца Маркіша відкрито в Полонному в 1998 році.

Маркіш народився в Полонному в 1895 році, тут провів дитинство. Прославився в світі як один із провідних єврейських письменників, багато видавався за кордоном, входив у керівництво Спілки письменників СРСР, був нагороджений Орденом Леніна. В 1949 році він був репресований за участь у Єврейському антифашистському комітеті, і в 1952 році розстріляний.

Експозиція полонського музею розповідає про життя та творчий шлях поета. В музейній експозиції – 23 книги письменника на мовах ідиш, іврит, українською, російською, англійською і навіть чуваською. Особливе місце в експозиції займає ювілейне ізраїльське видання трьох книг Переца Маркіша. Вони були видані в 1998 році з ініціативи мерії міста Беер-Шева. Одна з трьох книг – 24 вірші і уривки з поем мовою ідиш, дві інші – в перекладах – російською та івритом. Ці книги музей отримав в подарунок від мера Беер-Шеви Давида Бонфельда.

В музеї експонується чимало фотографій різних періодів життя Переца Маркіша, в тому числі дитинства та юнацтва, проведених в Полонному. Також в експозиції музею є подарунок доньки поета, відомої художниці і скульптора Ольги Рапай-Маркіш - оригінальні керамічні вироби. Є в експозиції і книжки синів Переца Маркіша - Шимона і Девіда.

На базі музею діє єврейське культурне товариство імені Переца Маркіша.

В 2007 році музей удостоєний почесного звання "Народний музей".

Літературно-меморіальний музей Анни Ахматової у Слобідці-Шелехівській відкрито в 1989 році "в будинку біля дороги непроїжджої", як описувала сама поетеса будинок своєї тітки Анни Вакар.

Ахматова неодноразово приїжджала до родичів на Поділлі, часто гостювала у Слобідці-Шелехівській, написала тут кілька віршів. У 1920-х роках тут оселилася й мати Ахматової Інна Горенко, де й прожила до кінця життя.

На сільському цвинтарі збереглася могила матері Ахматової, її тітки з чоловіком.

Перед музеєм встановлений перший в Україні пам'ятник Анні Ахматовій роботи Віктора Зайка, а також дві чавунні лавки та вуличний ліхтар із Санкт-Петербурга.

Літературно-меморіальний музей Анни Ахматової є відділом Хмельницького обласного літературного музею.

Палацово-парковий комплекс у Макові споруджено у другій половині XVIII сторіччя, після того, як маєток перейшов від магнатів Маковецьких до графа Юзефа Рациборовського.

Його онуки, брати Адам та Ян Рациборовські, до початку ХІХ століття звели комплекс садибних будівель у модних той час класичних і неоготичних формах. Палац розташовувався поруч із флігелем, а навпроти нього, на місці нинішнього дитячого садка, знаходилися вежа та кузня. На захід від флігеля розміщувалися господарські будівлі та готичний шпіхлер.

В 1830 році Ян та Адам запросили до свого маєтку відомого паркового архітектора Діонісія Міклера для облаштування парку. Зелені насадження займали площу 75 гектарів. У парку було кілька павільйонів. В оранжереї вирощували пальми, екзотичні квіти та фрукти.

У 1908 році новим господарем маєтку став Альфред Журовський, реконструювавши резиденцію, що вже почала занепадати. Палац було розширено, добудовано нове крило з квадратною вежею, з'явився фриз із рослинними мотивами, колонади, картуші із родинними гербами "Леліва" та "Ревич".

Після більшовицького перевороту 1917 року маківські селяни разом із солдатами Камчатського полку розгромили панську садибу, а згодом спалили палац. Збереглися лише флігель та один із паркових павільйонів.

Нині на теріторії колишнього палацово-паркового комплекс у Макові знаходиться місцева школа.

"Рогатою школою" називають у Новому Поріччі одноповерхову будівлю в стилі неоготики, в якій розміщується Новопорічанська загальноосвітня школа.

Будівля зведена в XIX столітті як одне з господарських приміщень маєтку шляхтичів Скибневських. Мабуть, то були панські стайні.

Своє прізвисько школа отримала за характерні елементи архітектурного декору – високі гострі щипці над торцевими стінами.

Панський маєток родини Токаржевських-Карашевичів у селі Грушка збудований наприкінці XIX століття. Двоповерховий садибний палац з невеликими вежами та бічною балюстрадою розташовується у старому парку на в'їзді в село з боку Кам'янця-Подільського.

Власником маєтку в Грушці на початку XX століття був український політичний і дипломатичний діяч, історик, почесний лицар Мальтійського ордену Ян Токаржевський-Карашевич. Під час Першої світової війни він був головою Грушківського волосного комітету допомоги сім'ям військовиків, головним контролером Подільського земського комітету допомоги пораненим. У 1917-1919 роках служив радником українського посольства у Відні, далі працював в уряді УНР у вигнанні.

За радянської влади палац Токаржевських-Карашевичів використовувався як приміщення сільради і правління місцевого колгоспу. Зараз частину приміщень займає Грушівський старостат Староушицької громади і поштове відділення. В інших приміщеннях облаштували музейний простір з галерею старожитностей, виставковою залою та фотозоною. 

Урочище Марусин камінь розташоване на вершині пагорба неподалік сіл Гамарня та Великий Олександрів на лівому березі річки Ушиця.

Поява цієї геологічного утворення датується X сторіччям до нашої ери. Спочатку в печерах скелі знаходився язичницький храм, про що свідчить наявність жертовного каменю. З часом місце було освячено та на стінах було вирізблено православний хрест. В одній із ніш каменю збереглися залишки вікової кіптяви від вогнищ, що підтверджує здогадки про те, що печери служили укриттям для людей у ​​різні періоди історії.

Так, згідно з легендами, за часів селянських повстань на цих землях діяв загін розбійників під проводом отаманші Марусі. Розбійники нападали на поміщиків, а пограбоване зазвичай розподіляли між бідними селянами, що допомагало їм вижити. Після одного з таких набігів якийсь пан Володимир оголосив облаву на банду Марусі. Втративши всіх своїх людей, Маруся зникла в місцевих печерах, проте її наздогнали та вбили. Місцеві жителі зберегли ім'я народної героїні, назвавши скелю, де це сталося, "Марусиним каменем".