Пам'ятки Тернопільської області

Пам'ятник Тарасовы Шевченку роботи скульптора Миколи Невеселого встановлений у Тернополі в 1982 роцы біля обласного драмтеатру, який носить ім'я поета.

Знаходиться у сквері праворуч від драмтеатру.

Комплекс із трьох гумористичних пам'ятників відкрито у центрі Тернополя біля торгового центру "Атріум" у 2010 році на День Незалежності України.

Два з них присвячені літературним творам, а третій – працівникам комунальних служб. Пам'ятник 12-му стільцю навіяний сатиричною книгою Ільфа та Петрова "12 стільців". Пам'ятник людині-невидимці відсилає до однойменного роману Герберта Веллса. Пам'ятник сантехніку присвячений працівникам тернопільського водоканалу.

Концептуально пам'ятники поєднує лише гумор автора ідеї – тернопільського мецената, власника торговельного центру. Автор робіт – тернопільський скульптор Дмитро Мулярчук.

У селі Постолівка вздовж траси на сільському цвинтарі стоїть старий напівзруйнований костел.

Неоготичний храм XVIII сторіччя ймовірніше за все збудовано на честь святих Апостолів Петра і Павла, оскільки по обидва боки над входом збереглися статуї апостолів.

За 1,5 кілометри на південь від Червоногорода в урочищі Пустельня є невеликий грот, вирубаний у травертиновій скелі.

До Другої світової війни (за іншими даними, в кінці XIX століття) в печері жив чернець-самітник, який займався різьбленням по каменю. Частково збереглася вирізана відлюдником статуя Святого Онуфрія.

Частина печери зруйнована обвалом.

Над джерелом на підході до печери відлюдника встановлено три статуї Богоматері. Води джерела стікають зі скелі тонкими струменями водоспаду "Дівочі сльози", навколо якого утворився особливий мікроклімат із незвичайною рослинністю.

Піший підйом від Джуринського водоспаду займає близько півгодини. Автомобільний під'їзд можливий із боку села Устечко.

Гипсова печера Млинки – одна з найбільших карстових печер України.

Виявлена на початку XX століття місцевими жителями, які добували гіпс на околиці села Залісся. Названа за місцем розташування - на хуторі Млинки, де колись працював водяний млин. Перше повідомлення у пресі виникло в 1960 році.

Печера Млинки має загальну протяжність близько 40 кілометрів. Температура цілий рік тримається на рівні +11 градусів. Усередині печери є невелике озеро з прісною водою, мешкає велика колонія кажанів.

Печера не освітлена та не обладнана для відвідування, проте проводяться екскурсії у супроводі професійних спелеологів. Для відвідування необхідно мати спецодяг та спорядження. Екскурсії тривалістю близько 3 години організовує Тернопільський турклуб, необхідна домовлятися заздалегідь.

Печерний монастир у Монастирку заснований у ІХ-Х сторіччях ченцями-самітниками на місці давньослов'янського язичницького храму.

Помітно, що до облаштування природної печери доклали зусиль людські руки. Величезний камінь, що нависає над входом у печеру, підтримують кілька колон, складених із пласких кам'яних брил.

У храмі є зображення Ісуса, яке за легендою стало ченцям у вигляді гри світла та тіні. Вони навели це зображення фарбою та отримали те, що можемо побачити зараз.

У печері зберігся також стародавній вівтар, який і зараз використовується за своїм прямим призначенням. Він прикрашений іконами та лампадками. Археологічно доведено, що храм був обшитий деревом, мав дерев'яну підлогу та, можливо, опалювався.

В кінці XVII сторіччя храм знищила пожежа, а в XVIII сторіччі його зруйнував землетрус.

Ще в XVI столітті поруч був заснований Василіанський монастир. До комплексу входить Вознесенська церква (XVI-XVIII століття) та монастирські келії. Неподалік входу в печеру лежить камінь з вирізаним на ньому хрестом, який називають "камінням Довбуша". Можливо, це був язичницький вівтар.

Ранньохристиянський печерний храм біля села Стінка на Тернопіллі належить до XII-XIII сторічь.

Природна печера карстового походження розташована на лівому березі Дністра на висоті 15 метрів. На другому ярусі в травертиновій скелі вирубано штучне приміщення розмірами приблизно 8 на 9 метрів. У центрі східної стіни є вівтар із солярним знаком у вигляді свастики. На стінах зображені хрести, а також інші християнські та язичницькі знаки.

Ймовірно, храм існував ще за язичницьких часів, а з приходом християнства став печерним монастирем.

Пивзавод "Микулинецький Бровар" у Микулинцях вважається однією з найстаріших пивоварень України.

На етикетках фірмового пива "Микулин" зазначена дата "1457", до якої відносять першу згадку про броварню в Микулинцях - при описі військового походу польського короля Яна Ольбрахта на Молдовське князівство, але насправді цей похід відбувся на 40 років пізніше.

Перша документальна згадка про Микулинецьке пиво зустрічається в австрійських джерелах у 1698 році. Промислове виробництво пива організував у Микулинцях граф Мечислав Рей у 1885 році, налагодивши випуск трьох сортів: "Лежак", "Фірмове" та "Бік".

В 1939 році завод був націоналізований, за радянських часів випускали "Жигулівське", "Українське" та "Ризьке" пиво, потім з'явилося "Подвійне золоте" та "Березневе".

В 1995 році на базі заводу було створено ТОВ "Микулинецький Бровар". Нині в асортименті близько півтора десятка сортів живого непастеризованого пива, в тому числі преміум-класу.

Проводяться екскурсії та дегустації.

Свято-Успенська Почаївська лавра - одна з найбільших святинь православного світу, друга за значенням на території України після Києво-Печерської лаври.

Легенда приписує заснування першого скиту афонському ченцю Мефодію. Близько 1240 року на Почаївській горі по-сусідству з'являються київські ченці, рятуючись від татарської навали (назву пов'язують із річкою Почайна, де князь Володимир хрестив киян). За переказами, знаком згори їм стало явище Богоматері у вогняному стовпі. Відбиток стопи Діви Марії залишився на камені, з-під якого забило цілюще джерело.

Нині реліквії перебувають всередині грандіозного Успенського собору (1783 рік, архітектор Готфрід Гофман). У головному вівтарі зберігається чудотворна ікона Божої Матері, подарована монастирю в 1597 році його засновницею - поміщицею Ганною Гойською. Прочани прагнуть прикластися до мощей преподобного Іова, який був настоятелем монастиря під час протистояння з унією в XVII сторіччі.

Нинішнім пишним виглядом лавра багато в чому зобов'язана пожертвам канівського старости Миколая Потоцького, їй сприяли російські царі.

Проводяться екскурсії, відвідувачам слід мати відповідний вигляд: чоловіки у штанях, жінки у спідницях та з покритою головою (хустки та спідниці можна взяти напрокат).

Монастир перебуває в оренді УПЦ московського патріархату.

Почаївський історико-художній музей засновано в 1959 році з ініціативи Андрія Андріюка як музей атеїзму. Пізніше він був перепрофільований у музей духовної культури, потім музей історії християнства. В 2000 році став історико-художнім відділом Тернопільського обласного художнього музею, а у 2002 році – самостійним історико-художнім музеєм.

Змінивши кілька приміщень, зараз музей розташований у старовинній будівлі банку у центрі Почаєва.

Основну експозицію присвячено історії Почаївської лаври, сакральному мистецтву Волині, перебуванню в Почаєві Тараса Шевченка.

Природний заповідник "Медобори" розташований на території низькогірного хребта Подільські Товтри (Толтри), який є залишком бар'єрного рифу, що сформувався 15-20 мільйонів років тому вздовж берега теплого Галицького (Сарматського) моря.

Ланцюг пагорбів височить на 50-60 метрів, над долиною річки Збруч – до 100 метрів. Найвища точка заповідника – гора Бохіт (414 метрів). Лісиста частина пагорбів багата на медоносні рослини, звідки пішла назва Медобори. Флора заповідника налічує близько 1 тисячі видів, 44 з яких занесено до Червоної книги України. Найчастіше зустрічається дуб, граб та ясен. У лісах водиться олень, козуля, дикий кабан, лисиця, куниця, борсук, лось. Нерідкі карстові утворення. Серед карстових печер заповідника найбільш відома "Перлина", що отримала свою назву завдяки кальцитовим кулькам на стінах, схожим на перлини.

Музей природи заповідника "Медобори" займає одну з кімнат будівлі адміністрації природного заповідника у селищі Гримайлів.

Передбачені туристичні маршрути.

Заповідне урочище Монастирок розташоване поряд із селом Лісники, західним передмістям Бережан.

Перша згадка про цю місцевість датується XIV сторіччям. У XVII столітті тут існував великий василіанський монастир. Остання служба у ньому була проведена в 1941 році. У 1980 році церкву спалили, на березі ставка влаштували зону відпочинку. На початку ХХІ століття на території урочища Монастирок відкрили однойменний ресторан, але за таємничих обставин заклад згорів.

З ініціативи місцевих жителів розпочалася реконструкція святині. На місці колишнього храму споруджено каплицю, облаштовується Хресний шлях.

Одна з найзагадковіших пам'яток урочища – мальовнича скеля Чортів камінь, на якому висічено розп'яття. Поруч знаходиться священне джерело, де можна обмити обличчя цілющою водою.

Пам'ятник козакам Максима Кривоноса, які загинули в 1648 році під час штурму Кременецького замку, а також могили з кам'яними козацькими хрестами XVII-XVIII сторічь знаходяться на території нинішнього П'ятницького цвинтаря біля підніжжя гори Черчі.

Збереглося понад сто кам'яних надгробків із хрестами, на частині яких можна прочитати написи. Пам'ятник у вигляді хреста встановлено в 1995 році.

Покинутий римо-католицький костел розташований на цвинтарі у південній частині села Колиндяни.

Побудований у 1870 році як родова усипальниця шляхтичів Городиських. Згідно з іншими джерелами, у підвалі костелу поховано членів родини Альбіновських.

Руїни замку, що погано збереглися, зведеного в XVII столітті на горі, оточеній струмком Драпака. Ім'я засновника невідоме.

Замок у Висічці був чотирикутним, з чотирма кутовими вежами. У 1672 році його захопили турки, а в 1675 році в замку перебував із військом польський король Ян Собеський.

У 1820 році власниця Висічки Марія Голійовська-Чарковська збудувала на території напівзруйнованого замку палац у стилі неоготики. У 1900 році Кирило Чарковський наказав розібрати замкові мури та в'їзну вежу, а також засипати рови.

Палац був повністю знищений за радянської влади. Фактично збереглася лише одна замкова вежа. Ще одна в руїнах, а від третьої залишився лише фундамент. Також збереглося одне із господарських приміщень, деякі підвальні приміщення.