Пам'ятки Львівської області

Поморянський замок споруджено на пагорбі при впаданні річки Махнівки до Золотої Липи у XVI сторіччі на місці дерев'яної фортеці, заснованої в XV столітті шляхтичем Миколою Свинкою.

Замок являв собою двоповерхову, прямокутну в плані споруду з кутовими вежами та замкнутим двором, оточену з трьох боків руслом та болотистою заплавою річки. По осі північного корпусу з боку міста знаходилася в'їзна брама з вежею та підйомним мостом.

У 1675 та 1684 роках Поморянський замок захоплювали турки, але до 1690 він був відновлений польським королем Яном III Собеським, ставши однією з його улюблених резиденцій.

У XVIII-XIX століттях замок кілька разів перебудовувався, переходячи з рук до рук різних власників. Останню велику реконструкцію провів на початку XX століття Юрій Потоцький, перетворивши середньовічну твердиню на розкішну садибу з палацем. Від старого замку збереглися два двоповерхові корпуси. Найбільш старий з них – східний, з круглою кутовою вежею. Пізніший, південний, має відкриту галерею з боку двору, добудовану в XVIII-XIX століттях. У круглій вежі з шатровим дахом влаштовані сходи, що ведуть на другий поверх. У стінах вежі збереглися бійниці на чотирьох рівнях.

Під час Другої світової війни у будівлі розміщувалося Гестапо, а після приходу радянської влади – райком КПУ, потім ПТУ. У 1978 році проведено реставрацію, але зараз Поморянський замок перебуває в жалюгідному стані.

Порохова вежа - фрагмент оборонних споруд Львова, що повністю зберігся. Одна з 17 веж, що входили в кільце міських укріплень. Пам'ятник військово-оборонної архітектури епохи ренесансу.

Порохова вежа була розташована на оборонному валу за другою лінією фортифікацій, служила для захисту підступів до міста зі східного боку. Також використовувалася для зберігання пороху та боєприпасів, а у мирний час – як склад зерна.

Побудована з необтесаного каменю, напівкругла в плані, триповерхова, накрита гостроверхим дахом. Товщина стін сягає 2,5 метрів. За більш ніж чотири століття рівень землі, що піднявся, приховав нижню частину вежі на півтора-два метри.

З 1959 року приміщення займав Будинок архітектора з виставковою залою. Тепер тут розміщується Центр архітектури, дизайну та урбаністики "Порохова Вежа".

Загадковий монумент, розташований при дорозі, що веде з міста Комарно в село Клецко викликає суперечки про те, на честь чого він встановлений. На постаменті триметрового обеліска є латинський напис: "Моя смерть - твоє життя" і дати "1641" і "1663".

За офіційною версією, пам'ятник споруджений на честь перемоги над турками і татарами. Деякі пов'язують його з подіями 1672 року, коли польські війська коронного гетьмана Яна Собеського розгромила під Комарно татарську армію Нуреддін-султана, яка вп'ятеро перевершувала за чисельністю, проте це не пояснює зазначені на монументі дати. Інші дослідники вважають обеліск надгробком на могилі якогось молодого шляхтича, який жив у зазначений період. Також не виключено, що пам'ятник встановлено на честь спорудження костелу Різдва Богородиці, а дати вказують на рік руйнування старого дерев'яного храму та остаточного завершення будівництва нового.

Історико-краєзнавчий музей Радехівщини розпочав свою роботу в 2004 році в приміщенні старовинної вілли в центрі міста Радехів.

В шести залах розміщено понад 1500 експонатів. Експозиція розділена на кілька розділів: "З історії створення Української держави", "Археологічні пам'ятки та етнографія краю", "Освіта та історія шкільної Радехівщини", "Флора та фауна краю", "Видатні люди Радехівщини", "Національно-визвольна боротьба на Радехівщині".

Кожна кімната в музеї відтворює сімейне та суспільне життя краю. Цікавим є інтер'єр селянського будинку з одягом, зразки гончарних виробів, старовинні монети, знаряддя праці, макет криївки та куточок Ігоря Білозіра.

Ратуша в центрі ринкової площі міста Турки збудована в 1907 році на місці старої дерев'яної будівлі магістрату.

Право на самоврядування Турка отримала ще в 1730 році. Новий будинок ратуші виконано у стилі модерн. Досі воно використовується за призначенням – у ньому розміщується Турківська міська рада.

Також у ратуші знаходиться Народний музей "Бойківщина", який розповідає про історію та культуру цього краю. Постійні експозиції: "Історія Турки з давніх часів до сьогодення", "Етнографія: одяг, предмети побуту", "Знаряддя праці в натуральному господарстві", "Кімната етнографа Михайла Зубрицького", "Українська діаспора".

Перший музей ретро мотоциклів відкрив у Городку колекціонер Остап Бойко та його друзі із клубу "ЗАЗ-Козак".

В експозиції представлено 50 раритетних мотоциклів, моторолерів, мопедів, мотовелосипедів післявоєнного періоду. Серед них не лише Java, "Мінськ", "Восход", "Іж", "Дніпро" та інші машини радянського виробництва, а й італійські, польські, німецькі, французькі марки. Всі моделі відреставровано, половина з них досі на ходу.

Найстаріший експонат - військовий мотопричіп, виготовлений у Швейцарії в 1944 році.

На основі мотоцикла "Дніпро" К650 львівські реставратори створили санітарний мотоцикл. Також можна побачити класичний "візочний" мотоцикл патрульної служби радянських часів.

P.S. "Ретро Мото Музей" з технічних причин припиняє свою діяльність за адресою вулиця Романа Дашкевича, 2. На разі команда "Ретро Мото Музей" розглядає інші варіанти локації музею і обіцяє порадувати новими цікавими проєтами та експозиціями.

Музей-садибу Осипа Маковея створено в Яворові в будинку, де народився цей видатний український поет, прозаїк, сатирик, публіцист, педагог та громадський діяч.

Експозиція розміщена в трьох залах: дві кімнати та сіни. В одній кімнаті зібрані речі родини Маковеїв: меблі (крісла, стіл), посуд, вишиванки, іграшки. В іншій – фотографії Осипа з родиною та друзями; його листи, книги; портрети. В сінях представлені побутові речі.

Навчався Маковей в українській гімназії у Львові та на філологічному факультеті Львівського університету. Був редактором журналу "Зоря", газети "Буковина", одним із редакторів "Літературно-наукового Вісника". В 1901 році отримав науковий ступінь доктора філософії за дослідження творчості Пантелеймона Куліша.

Під час Першої світової війни 1914-1918 років служив військовим перекладачем австрійської армії, начальником поштової цензури, пізніше – у радіогрупі. В повоєнний період працював директором учительської семінарії в Заліщиках.

Маковей підтримував дружні стосунки з Іваном Франком, Лесею Українкою та іншими письменниками. Літературну діяльність розпочав наприкінці 80-х років ХІХ століття під псевдонімами: Spectator, Осип Степанович.

Свірзький замок із "Золотої підкови Львівщини" - мальовнича середньовічна споруда у стилі ренесанс, унікальна пам'ятка оборонної архітектури XV-XVII століть.

Спочатку будувався як фортеця, але після реконструкції XVII сторіччя набув шляхетних рис магнатської резиденції. Перші оборонні споруди на оточеній озерами та болотами горі Белз датуються 1484 роком (руїни вежі і грот праворуч від входу).

В документах Свірзький замок вперше згадується в 1530 році, коли він належав шляхтичам Свірзьким. В середині XVII століття його перебудував та значно зміцнив граф Олександр Цетнер, за однією з версій, запросивши зі Львова відомого інженера-фортифікатора Павла Ґродзицького.

Замок з оборонним ровом і мостом поділено на два різнорівневі двори, оточені ренесансними вежами та будинками. Ставши комфортабельною резиденцією, Свірзький замок зміг витримати кілька турецьких облог, але перед цим був захоплений козацькими військами Богдана Хмельницького.

Сильно постраждав під час Першої та Другої світової війни.

За радянських часів Свірзький замок перейшов у власність Спілки архітекторів як Будинок творчості, але реставрацію так і не було завершено. Планується передача замку приватному інвестору за умов концесії.

Чинна львівська синагога "Бейс Аарон ве-Ісраель" (в перекладі з івриту - "Будинок Аарона і Ізраїля") розташована неподалік вокзалу.

Будівля, побудована в 1897 році, спочатку належала члену юдаїстського товариства "Цорі Гілод" Мозесу Грифельду.

У 1923-1925 роках за проєктом архітектора Альберта Корнблюта будівля була перебудована під синагогу. Дві зали молитовного будинку були розраховані на 384 сидячі місця. Центральний світильник головної зали прикрасив вітраж у вигляді зірки Давида. Стіни були розписані художником Максиміліаном Кугелем.

У роки Другої світової війни будівля не постраждала – у ній розміщувався склад.

З 1989 року відновлено богослужіння. Реставрацію проведено в 2007 році. В інтер'єрі синагоги "Бейс Аарон ве-Ісраель" зберігся поліхромний живопис. При синагозі діє кошерна кухня та міква.

Собор святого рівноапостольного князя Володимира зведений в Червонограді на початку XVIII століття у стилі бароко як католицький костел Зіслання святого Духа у монастирському комплексі бернардинів.

Є найдавнішою спорудою міста, найбільш помітна будівля Червонограда.

Заснований у 1692 році разом із монастирем римо-католицького ордена бернардинців. Після пожежі, що знищила дерев'яні споруди, комплекс був відбудований в камені в 1760 році коштом Юзефа-Феліціана Потоцького. Інтер'єри розписали Джузеппе Бальцані та Станіслав Строїнський.

У 1951 році храм було закрито. В 1988 році будівлю було передано православній громаді, перебудувано під православний храм та переосвячено на православну церкву святого рівноапостольного князя Володимира.

Художній музей “Людина. Земля. Всесвіт” у Сокалі створено в 1985 році зусиллями родини Анатолія та Наталії Покотюк, а також Григорія Костюченка.

В 1990 році музей став філією Національного музею у Львові, з 1995 року – філія Львівського музею історії релігії.

В десяти музейних залах розгорнуто експозиційні виставки: "Людина і Всесвіт", "Свята Україна", "Ісус Христос - найвеличніший із синів людства", "Під покровом Божої Матері", "Що є істина", "У пошуках істини", " Космічне мистецтво", "Вчення життя - заклик у майбутнє", "Тарас Шевченко - апостол правди та світоч духу", "Києво-Могилянська академія".

У фондах музею зберігаються документи з історії Сокальщини ХVII-XIX століть, рідкісні матеріали про відомого українського композитора Віктора Матюка (родом із села Тудорковичі на Сокальщині), матеріали про історію церков Сокальщини, про духовних просвітителів та культурних діячів, кераміку відомого майстра XIX століття Василя Шостопальця, зразки унікальної сокальської вишивки, предмети побуту ХІХ-ХХ століть.

Стадіон "Арена Львів" відкрито в 2011 році в рамках підготовки до чемпіонату Європи з футболу Євро-2012.

Це один із найновіших стадіонів Європи, який побудований з урахуванням усіх вимог УЄФА. Місткість стадіону – майже 35 тисяч місць включно із 14 VIP-ложами. Конструкція місць арени спроєктована таким чином, щоб створювати максимальний ефект присутності глядачів на полі.

"Арена Львів" має натуральний газон із сучасними системами дренажу, підігріву та автоматичного поливу.

Під час проведення масових заходів гостей обслуговують 19 фаст-фудів, розташованих на променаді, а також 7 фаст-фудів із продажу їжі та напоїв на зовнішньому периметрі стадіону.

Арена має 4500 паркомісць, з яких 100 – для осіб з інвалідністю.

За попереднім записом проводяться екскурсії, під час яких відвідувачам показують ігрову зону, конференц-зал, блок футболістів (роздягальні, душові та масажні кімнати), флеш-зону, лави запасних, медіа-трибуни, фан-сектори, ВІП-зону (ресторан і скай-бокси) та зал історії стадіону. Серед "родзинок" екскурсії - можливість посидіти на місці відомого футболіста Рональдо, приміряти футболку з автографом Андрія Шевченка, подивитись на 3D-макет стадіону чи сфотографуватися зі Святославом Вакарчуком.

Старосільський замок - одна з найбільших твердинь Галичини.

Могутнє кам'яне укріплення серед болотистій місцевості звели в 1584-1589 роках князі Острозькі для захисту південно-східних підступів до Львова.

Архітектор Амвросій Прихильний використав стиль східноєвропейського пізнього ренесансу. Замок площею близько 2 гектарів був підперезаний 8-метровими стінами у формі неправильного трикутника, по кутах якого розташовувалося шість оборонних веж заввишки 14-16 метрів з барочним різьбленням (збереглося 3 з них).

У 1648 році замок був взятий військами Богдана Хмельницького, в 1672 році витримав турецьку облогу.

На початку XVIII сторіччя Старосільський замок належав Адаму Миколаю Сенявському, який переніс сюди зі Львова свій арсенал. У XVIII-XIX століттях ним володіли Чарторийські та Потоцькі. Останній власник Альфред Потоцький перетворив замок на броварню, після чого почався занепад.

В 2010 році пам'ятка архітектури була передана у довгострокову концесію приватному інвестору під умови реставрації та створення рекреаційного комплексу, проте досі руїни замку залишаються у занедбаному стані. В 2023 році суд розірвав договір про концесію з приватним товариством та повернув Старосільський замок у державну власність.

Доступ вільний.

Стародавнє Стільське городище площею 250 гектарів розташоване на високому плато між селами Стільсько, Ілів та Дуброва. У VIII-X століттях тут розташовувалась столиця літописного полоненими білих хорватів, яких вважають предками нинішніх галичан.

Біла Хорватія вперше згадується у книзі "Про управління імперією" імператора Візантії Костянтина Багрянородного. У 981-992 роках князівство хорватів було приєднане до Київської Русі великим князем Володимиром Святославичем. Стільсько було зруйновано і більше не піднялося рівня міста. У візантійських джерелах XVI столітті Стільсько згадується як центр Галицької митрополії.

З 2015 року археологічні пам'ятки Стільська та околиць входять до складу Історико-культурного заповідника "Стільське городище".

Центр городища з дитинцем, оточеним оборонними валами, знаходиться на горі, що підноситься над церквою Святої Параскеви у східній частині села. Про стародавні споруди городища нагадують назви урочищ "Золоті ворота" та "Княжа криниця".

У сусідньому селі Дуброва знаходяться центри язичницьких культів Стільського городища: Храм Сонця (або Жертвовий камінь, Дірявець) та печерений культовий комплекс білих хорватів. Останній є скелею з видовбаними печерами, в яких, імовірно, спочатку жили служителі язичницького культу, а потім – ченці-християни. У наші дні місцеві жителі перетворили келії на льохи, поставили двері, повісили замки та зберігають у них продукти.

Ще одне стародавнє святилище знаходиться у селі Ілів.

Страдецька печера біля села Страдч – одна з головних святинь українських греко-католиків.

За легендою, печерний монастир на Страдецькій горі заснували в XI сторіччі ченці, що йшли з Києва. За однією з версій, обитель згадується в Іпатіївському літописі як Печера Домажирова (поряд знаходиться село Домажир). Монастир складався з вхідної галереї довжиною 40 метрів, ходів загальною довжиною 270 метрів та кількох келій, які розміщувалися на глибині 20 метрів. На вершині гори знаходилося укріплене городище.

Під час монголо-татарської навали в печерах ховалися мешканці навколишніх поселень. Одного разу татари виявили монастир і наказали ченцям видати людей, що укриваються. Коли ті відмовилися, ченців убили, розвели біля входів у печери великі багаття, і всі люди задихнулися від диму. Кажуть, що, почувши благання вмираючих, з неба зійшла Богородиця, стала перед татарами і сказала: "Не чіпай! Стіна!". Бо темна воля владна лише над тілами, але не християнськими душами.

У XV сторіччі було засновано Страдецьку Печерську лавру, головною святинею якої була чудотворна ікона Страдецької Божої Матері Непорушної Стіни (збереглася копія). З XVI століттія Страдецький монастир відомий як василіанський.

У 1936 році було засновано Хресну дорогу на Страдецьку гору, якій Папа Пій XI надав статус Єрусалимської.

Відвідування печерного храму є вільним, але бажано мати з собою ліхтарик.