Пам'ятки Львівської області

Дуже давній храм Івана Хрестителя – одна з небагатьох споруд, що збереглися у Львові з князівських часів. Знаходиться в районі Старого Ринку, біля підніжжя Високого Замку.

За легендою, тут поховано угорську принцесу Констанцію, дружину галицько-волинського князя Лева Даниловича, короля Русі.

Перша письмова згадка про храм Івана Хрестителя у Львові датується 1371 роком. Будівля перебудована в ХІХ столітті в псевдороманському стилі, проте донині дійшли окремі фрагменти первісної архітектури.

Наразі приміщення храму займає Музей найдавніших пам'яток Львова (філія Львівської національної галереї мистецтв). Експозиція розповідає про культуру, ремесла та побут у часи, що належать до заснування міста. Найцінніший експонат – ікона "Львівська Богородиця" (XIV століття). Також експонується пластична панорама Львова XVIII століття.

З 2009 року в храмі Івана Хрестителя щонеділі та у свята проводяться богослужіння Української греко-католицької церкви.

Ілівське городище-святилище VIII–X століть є частиною Історико-культурного заповідника "Стільське городище".

Розташоване за 5 кілометрів на схід від Стільського городища, давньої столиці слов'янського племені білих хорватів.

Ілівське городище облаштоване на мисоподібному виступі плато на висоті близько 80 метрів над річкою Іловець, котра омиває його підніжжя частково з північного та західного боків. На високій скелястій, покритій лісом Токаревій горі, що височить над південною околицею села Ілів, досі видно сліди двох концентричних оборонних валів і ровів. Тут же розташована скеля із трьома невеликими печерами. Одна з них – це печера-кімната, видовбана у скелі людськими руками. Вхід у печеру зроблено у вигляді жіночого лона. Можливо, тут колись поклонялися богині Мокоші.

Імовірно, Ілівське городище було головним святилищем білих хорватів. Пізніше у печерах оселилися ченці, а під час Другої світової війни у тут переховувалися місцеві жителі та воїни УПА.

До печерного комплексу веде дуже стрімка стежка, облаштована дерев'яним поручнем.

Перший музей товариства "Бойківщина" був організований в Самборі в 1927 році та присвячений історії та культурі корінних жителів бойківського краю, неформальною столицею якого вважається Самбір.

За радянських часів музей було закрито. Відновлений в 1990 році як Історико-етнографічний музей "Бойківщина".

Розміщений у колишній будівлі парафіяльної школи, побудованої у 1679 році на фундаментах ХVІ століття.

Постійні експозиції музею: "Матеріально-господарська культура бойків", "Родина Козакевичів" (один із найстародавніших самбірських пологів), "Боротьба за українську державність на Самбірщині та Бойківщині".

2023 року в двох залах музею "Бойківщина" відкрилася Аптека-музей "Під зіркою", що розповідає про історію медицини Бойківщини. У першій залі відтворено інтер’єр класичної міської аптеки XIX-XX століть, представлені скляні й керамічні ємності для ліків, різноманітне фармацевтичне обладнання. Друга зала оформлена як кімната знахарки.

Проводяться майстер-класи з розпису писанок.

Історико-етнографічний музей "Яворівщина" було відкрито в 1927-1933 роках з ініціативи "Кружка рідної школи".

Активними подвижниками музейної справи стали доктор Михайло Фільц, художник Олекса Харків та інші. Після Другої світової війни музей занепав.

У 2002 році відкрито оновлену експозицію. На сьогодні фонди історико-етнографічного музею “Яворівщина” налічують 351 експонат.

Музейна експозиція розміщена у чотирьох кімнатах та умовно поділена на розділи: "Прядіння та ткацтво", "Речі господарсько-побутового призначення", "Старовинна яворівська ноша", "Народні промисли Яворівщини", "Археологічні пам'ятки та нумізматика".

Художню цінність має експозиція робіт Володимира Патика “Дерев'яні церкви Яворівщини”.

Предметом гордості музею є бібліотека, яка постійно поповнюється.

Історико-краєзнавчий музей "Мостищина" створений у 1994 році з нагоди відзначення 750-ліття першої писемної згадки про Мостиська з ініціативи групи активістів на чолі з місцевим істориком і краєзнавцем Іваном Саганом.

Музей розміщується в самому центрі міста, біля площі Ринок, в колишньому будинку повітового лікаря, громадського діяча, видатного просвітителя Омеляна Лебедовича, збудованому у 20-х роках ХХ століття.

Фонди музею "Мостищина" налічують майже 3 тисячі одиниць зберігання.

В п'яти залах музею представлені мистецькі твори, речі побуту, старовинні меблі, археологічні знахідки, нумізматика, матеріали (документи, щоденники) про рідний край, 300 книг рідкісних видань, зброя, інформація про видатних людей Мостищини.

Окрема експозиція присвячена діячам легіону Українських Січових Стрільців Галичини, національно-визвольному руху у краї.

Значну цінність становлять картини видатної художниці Олени Кульчицької, знайдені в селах Малнів і Черневе.

Історико-краєзнавчий музей "Сколівщина" з 2018 року розміщується у 12 залах ошатної двоповерхової вілли, зведеної на початку XX століття, коли у Сколе активно розвивалася промисловість та рекреація.

У першій кімнаті зібрані предмети бойківського лісопромислу, сільськогосподарський реманент, побутові речі горян, вироби народних ремесел. В наступній залі відтворено інтер’єр бойківської хати з традиційними предметами побуту і фігурами газди і газдині у національному вбранні. Про розвиток сколівської промисловості у ХІХ-ХХ столітті розповідають світлини та речі місцевих підприємців баронів Гредлів.

Далі представлена військова атрибутика та раритети часів двох світових воєн та сучасної російсько-української війни. У залі сакрального мистецтва експонується іконостас із сколівської Церкви Різдва Пресвятої Богородиці та плащаниця 1895 року.

Також можна відвідати стилізовану світлицю Захара Беркута, реконструкції криївки УПА, кабінету допиту НКВС та  в'язниці.

Державний історико-культурний заповідник у місті Белз об'єднує комплекс архітектурних пам'яток середмістя, замчище княжої доби, храми різних конфесій, християнський та єврейський цвинтарі.

Головним об'єктом заповідника є Історико-краєзнавчий музей, розташований у приміщенні міської ратуші. Оскільки оригінальна ратуша на ринковій площі була зруйнована під час Другої світової війни, нині під магістрат пристосовано келійний корпус монастиря домініканів XVII століття з чотириярусною годинниковою вежею у стилі бароко. У 2004 році на третьому ярусі вежі знайдено єдині вцілілі стінописи монастиря.

Колекція музею відображає історію та культуру давнього населення міста Белз. Зокрема, в археологічному відділі представлені матеріали щорічних археологічних розкопок, найцікавішими з яких є наконечник стріли I тисячоліття до нашої ери та хрест енколпіон XI століття.

Колекція старовинного чоловічого і жіночого одягу, вишивок і предметів побуту, що пов'язані з ткацтвом і вишиванням, складають основу відділу народного мистецтва та етнографії Белзчини. Про культуру єврейської громади міста розповідають старовинна Тора, одяг белзьких хасидів, старі світлини.

Із сакральних пам'яток найціннішою є дерев'яна скульптура апостола Петра з церкви Святої Параскеви, датована кінцем XVI – початком XVII століття.

Історико-краєзнавчий музей Кам'янеччини працює з 1996 року при Центрі дитячої та юнацької творчості Кам'янка-Бузької міської ради.

Експозиція у чотирьох залах розповідає про історію Кам'янеччини від стародавніх часів, національно-визвольну боротьбу на території краю, культуру та побут місцевих мешканців, історію театру Кам'янки-Бузької.

Окрему експозицію присвячено родині державних і громадських діячів Цегельських. Завдяки старанням отеця Михайла Цегельського у Кам'янці з'явилася нова церква Різдва Пресвятої Богородиці та Народний дім. У його родині 1875 року народився його син Льонгин, який згодом став першим міністром внутрішніх справ ЗУНР. Представлені особисті речі членів родини Цегельських та їхні меблі.

Серед інших експонатів музею – оригінал карти Галичини 1940-х років, старі поштівки з архітектурними пам'ятками Кам'янки-Бузької, а також світлини та матеріали, пов'язані з діячами українського національного руху.

Історико-культурний заповідник "Древній Звенигород" створений у 2020 році на території пам'ятки археології національного значення – городища літописного міста Звенигород на Львівщині. В XI-XII століттях воно було столицею Звенигородського князівства, значним культурним, мистецьким та освітнім центром. Звідси походять три найстаріші документи архівного фонду України – берестяні грамоти.

Розквіт Звенигорода Галицького пов'язаний із перебуванням на престолі Володимирка Володаревича, правнука Ярослава Мудрого. Збереглися вали давньоруського городища з дитинцем, залишки князівського палацу, кам'яної церкви, боярського та ремісничого кварталів.

Після монголо-татарської навали 1241 року Звенигород надовго занепав. На початку XVIII століття гетьман Речі Посполитої Адам Сенявський почав будувати на городищі Звенигородський замок, але будівництво так і не було завершене. Від його укріплень нині залишилися чотири п'ятикутні кутові земляні бастіони та рештки системи земляних фортифікацій.

Детальніше про історію літописного міста можна дізнатися в музеї історико-культурного заповідника "Древній Звенигород". Тут представлено археологічні знахідки з території городища, графічні матеріали, інтерактивні експонати на основі доповненої реальності. Можна здійснити віртуальний тур вулицями середньовічного міста, побачити гіпотетичні інтер'єри церков і палаців.

Також до складу заповідника входить будинок "Просвіти" 1926 року, де планується реставрація і розміщення додаткових експозицій.

Місто-фортеця Тустань – давньоруський наскальний оборонний комплекс, що виконував функції прикордонної фортеці та митного пункту (назву інтерпретують як наказ мандрівникові: "Ту стань!"). Також відоме як "Скеля Довбуша".

Перші укріплення на скелі Камінь в районі нинішнього села Урич було зведено білими хорватами в ІХ сторіччі. Дерев'яні конструкції вписали прямо в скельний масив (збереглися пази та вирубки в скелі, за якими проведено реконструкцію).

Фортеця Тустань була важливим опорним пунктом Київської Русі, згодом Галицько-Волинського князівства. В 1241 році її зруйнували орди хана Батия, а в 1340 році захопив і наново відбудував польський король Казимир Великий як королівську фортецю. Через неї до Закарпаття та Угорщини експортувалася сіль, яку видобували в Дрогобичі та його околицях. Останнім власником у XVI столітті був польський магнат Бліцинський, після чого фортеця втратила значення та зникла з літописів.

Збереглися залишки кам'яної стіни, печери, сходи, колодязь та дві цистерни для води. В 1994 році створено Державний історико-культурний заповідник "Тустань", діє музей історії Тустані.

Історико-меморіальний музей полковника Євгена Коновальця, одного з ідеологів українського націоналізму, засновано у 1990 році з ініціативи Товариства української мови імені Тараса Шевченка у родинному будинку Коновальців у селі Зашків на Львівщині.

В першій кімнаті представлено матерали про дитячі та юнацькі роки Коновальця: запис в метричній книзі про народження Євгена, світлини родинної садиби Коновальців, документи місцевого осередку "Просвіти" та періоду навчання Коновальця у Львівському університеті, книги з бібліотеки Коновальців.

Експозиція другої кімнати розповідає про військову діяльність Коновальця у 1917-1920 роках і тогочасний визвольний рух. Представлено схеми найважливіших боїв підрозділів Січових стрільців.

Основна експозиція у третій кімнаті висвітлює створення Першого проводу українських націоналістів на чолі з Євгеном Коновальцем та проведення Першого конгресу українських націоналістів, на якому засновано Організацію українських націоналістів (ОУН).

Завершує експозицію музею документальна розповідь про трагічну загибель Коновальця у 1938 рці в Роттердамі.

Серед меморіальних речей родини: образ Святої Терези – родинна реліквія сім’ї Коновальців, серветка, яку вишила мати Євгена, крісло його батька, меблі з помешкання Коновальця у Римі.

На подвір'ї ростуть три дуби, посаджені Євгеном Коновальцем на честь своїх синів Євгена, Степана та Мирона. З нагоди 100-річчя від дня народження Коновальця встановлено пам’ятник.

Історико-меморіальний музей полковника Євгена Коновальця є сектором Музею визвольної боротьби України, відділом Львівського історичного музею.

Історичний музейний комплекс Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького розташовується в колишній віллі професора львівського університету Еміля Дуніковського, яка збудована у 1896-1898 роках за проєктом архітектора Владислава Рауша в стилі необароко.

У 1911 році її придбав для потреб Церковного музею його засновник і меценат митрополит Андрей Шептицький. Саме тут у 1913 році відбулося відкриття першої експозиції Національного музею у Львові.

Зараз в Історичному музейному комплексі розгорнута постійна експозиція "Українське мистецтво ХХ століття". Вона є продовженням експозиції українського мистецтва ХІІ-ХІХ століть, яка знаходиться у головній будівлі музею на проспекті Свободи.

Представлені твори презентують становлення та розвиток української художньої культури у руслі основних стилів та напрямків світового мистецтва минулого століття, а також відображає культурно-мистецькі процеси радянського періоду, що розвивалися поза рамками нормативної естетики соцреалізму.

Каплиця на честь перемоги під Хотином знаходиться на в'їзді до села Новий Милятин на трасі Київ – Львів.

Монумент встановлено за наказом короля Яна III Собеського на честь спільної перемоги козаків на чолі з Петром Сагайдачним та польського війська під Хотином у 1621 році.

Каплиця має форму триярусної вежі-стовпа з нішами у вигляді арок на кожному ярусі.

Каплиця "Писанка" зведена у Миколаєві в 2002 році. Унікальний храм у вигляді великоднього яйця-писанки спроєктував відомий миколаївський скульптор Костянтин Малярчук, а натхненником її побудови став місцевий житель Омелян Іванів.

Каплицю-писанку видно з усіх боків Миколаєва, оскільки збудована вона у найвищій точці міста – в урочищі "Високий Камінь". Під'їзду безпосередньо до каплиці немає – підніматися слід пішки.

Карстові озера "Сині вікна" (Блакитні вікна, Блакитний колодязь, Хованець) розташовані на території Національного природного парку "Північне Поділля" серед пагорбів, що утворюють Вороняцький кряж.

Знаходяться на узліссі за 2 кілометри на південний схід від села Ясенів, за 4 кілометри на схід від села Підгірці. Тут розташовано три озера, два з яких зовсім поруч, а третє – трохи далі на схід. Озера є пам’ятками природи місцевого значення, хоча не мають природоохоронного статусу.

Назва "Сині вікна" походить через яскраво-бірюзовий відтінок води, який утворюється, найвірогідніше, за рахунок розчинення вапнякових гірських порід. Колір води змінюється залежно від пори року. Глибина двох унікальних водойм дорівнює приблизно 3,5-3,8 метри. Вода прохолодна і прозора. Окрасою синіх водойм є могутні багатолітні буки північно-західного краю Подільської височини.

Зимою карстові озера "Сині вікна" не замерзають.